ФОРМУВАННЯ ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛ УКРАЇНИ В УМОВАХ ПРАВОВОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ СТАТУСУ КРИМУ У СКЛАДІ УКРАЇНИ В 90-Х РОКАХ ХХ СТ.

Анотація

У статті проведено дослідження історичних, соціально-політичних та правових умов формування Чорноморського флоту України в 90-х роках ХХ століття. В результаті опрацювання законодавчої та міжнародно-правової документальної бази автори дослідили ризики політики національної безпеки, що проводилася урядами та президентами України наприкінці ХХ століття. З проблемами націо­нальної безпеки держави українське керівництво почало знайомитися з моменту проголошення незалежності України. На першому етапі становлення України як держави міжнародні гаранти цілісності та недоторканності кордонів України (Росія, США, Великобританія, Франція) вимагали від Президента та Верховної Ради України позбутися статусу ядерної держави. Росія наполягала на ней­тральному статусі України в міжнародній політиці та примусила до участі України в переговорних процесах щодо створення СНД та обов’язкового ії членства. Членство в СНД передбачало підписання Статуту СНД, де пропи­сувалося створення Об’єднаних збройних сил, Ради командувачів Прикордонними військами, що надавало б Російський Федерації вирішувати свої проблеми національної безпеки за рахунок нівелювання національних інтересів  України. Статут СНД Україна не підписала. Негативний досвід відстоювання прав України та участь в розподілі майна та кораблів Чорноморського Флоту накладався на стратегічне рішення Уряду України про створення власних Військово-Морських Сил, не бажаючи поступатися місцем дислокації українських військових кораблів в Севастополі, який росіяни розглядали на початку 90-х років військово-морською базою лише Чорноморського флоту РФ, намагаючись приховати цей факт під гучною назвою “стратегічні війська (Чорноморський флот) Об’єднаних військових сил СРСР-СНД”. Напруга зросла в українсько-російських стосунках у січні 1992 року. У лютому 1992 року цей процес почався в збройних форму­ваннях, що дислокувалися в Республіці Крим. Цей процес мав завершити про­цеси формування особового складу для ЗСУ та ЧФ України. Переговорний процес відновився у червні 1992 року на зустрічі  Б.М. Єльцина та Л. М. Кравчука у Дагомисі. Сторони домовились про створення двох окремих флотів, але вста­новлювався “перехідний період” під об’єднаним командуванням. Україна почала новий переговорний процес в серпні 1992 року в Ялті. Перемовини 1993 року стосувалися питань розподілу берегової інфраструктури та фінансування флоту. Українська сторона стояла на позиції неподільності інфраструктури та обслу­говування об’єктів інфраструктури ЧФ тільки українськими призовниками. Російська сторона почала використовувала «газову карту», підштовхуючи Україну до дипломатичних поступок шляхом шантажу. У вересні 1993 року в Масандрі Україною та РФ був підписаний “Протокол про врегулювання проблем Чорно­морського флоту”. Україна була готова поступитися частиною інфраструктури та кораблів в рахунок газових боргів. 1994 рік пройшов в обговоренні ймовірних місць базування ЧФ України та РФ. Україна пропонувала для російського флоту – Донузлав, Росія не збиралася поступатися Севастополем. Все вирішив 1995 рік. Чеченська війна спровокувала політичну та економічну кризу в Росії. Росія під міжнародними санкціями змушена була підписати компромісну угоду, яка задовольнила українську сторону перемовин. В угоді від 9 червня 1995 року знову обговорювалося питання остаточного розподілу ЧФ, де додавалося поло­ження про можливість викуплення росіянами тієї долі кораблів, яка перебільшує встановлену Україною норму, – 50% на кожен флот. Севастополь стає суміс­ним місцем дислокації військових флотів обох держав. У 2014 році Севастополь став центром концентрації прихильників “русского мира” на тлі роздмуханої політичної кризи в Києві, а відсутність стабільної політики з національної без­пеки України призвела до можливості реалізації амбіційних планів Росії щодо анексії Криму.